Краєзнавчі цікавинки

28 травня - Всеукраїнський день краєзнавства.

Сьогодні наша бібліотека запрошує поринути в світ найдавніших жіночих прикрас - української етнічної біжутерії.

Намисто було найбільшим дівочим скарбом. Його передавали у спадок як сімейну реліквію. Воно свідчило про статус власниці: чим більше разків на шиї – тим багатшого панна роду. Зберігали його у скрині на самому дні, під горою домотканих скатертин, рушників і сорочок. Найдорожчим було червоне – коралі, добуті «з моря-окіяну». Одна низка коралового намиста могла коштувати стільки ж, як добра корова.

В давні часи та навіть в часи наших прабабусь прикраси були чимось більшим, ніж зараз для нас, їхніх нащадків. Вийти на вулицю без прикрас – це було ніби вийти голою. Численні назви – монисто, буси, коралі, бісери – свідчить про їх довгу історію та велику роль в культурі нашої країни.  

Бурштинове намисто. В околицях Києва, на Волині, у Прикарпатті жінки носили намисто зі «щирого» (тобто справжнього) бурштину, оскільки на цих територіях його видобували. Вважалося, що бурштин приносить здоров’я і покращує колір жіночого обличчя. Великі круглі намистини вирізалися ножем і нанизувалися на довгу нитку. Найчастіше таку масивну низку бурштину носили разом з коралами.

(намисто з бурштину)

Коралі — намисто із привозних коралових намистинок у вигляді циліндриків, або барилець, нанизаних на нитку. Кількість ниток могла бути від 1 до більш ніж 25. Кожна нитка зветься разок. 

(коралі)

Баламутами в народі називали намисто зі скам'янілого перламутру, який трапляється в покладах черепашника. В Україні таке намисто вважалось "дивом заморським", тому коштувало воно дуже дорого. Скам'янілий перламутр набував молочного відтінку та нагадував магічну кулю, в якій не видно дна.

(баламути  з дукачем)

Досить популярними серед українських жінок були плетені стрічки на шию з бісеру. Спочатку він був теж дорогим, адже його привозили з острова Мурано, але коли Чехія почала його масове виробництво, кожна жінка чи дівчина могла дозволити собі одягнути «цятки» (так намисто з бісеру називали на Буковині).

(намисто з бісеру)

Гердани — нагрудні бісерні прикраси у вигляді петлі з двох смужок, з`єднаних медальйоном в місці сонячного сплетіння. Їх носили переважно чоловіки, але надівали й жінки. На Буковині кінці стрічок гердана з’єднувалися підвішеним до них люстерком.

(гердани)

Силянки, або плетінки, — рівні смужки з бісеру, які зав’язують ззаду на шиї. Назва походить від способу виготовлення таких прикрас («силяння» — спосіб нанизування бісеру на нитку. Неширокі (два-три сантиметри) силянки жінки носили щодня як оберіг (сила силянки як оберега завжди визначалася орнаментом). Для більшої сили оберега гуцули, наприклад, бісерну стрічку із захисним орнаментом нашивали на червону смужку полотна. Традиційним орнаментом бісерних прикрас був геометричний ромб з простими або ускладненими контурами, трикутник з ріжками-відгалуженнями по кутах, зигзаги і крівульки — символи нескінченності.

(силянки)

Кризи — широкі (до 20 см) круглі коміри з бісеру, що вкривали шию, плечі і грудь жінки. Їх носили у свята лемки і бойки. На свята надівали відразу декілька різноколірних комірів різної довжини й ширини, які спускалися аж до поясу. Для того, щоб сплести один такий комір, треба витратити приблизно 200 годин.

(криза)

Згарди. Давні варіанти жіночого намиста робилися також з латуні. Вони мали вигляд спіральних трубочок, на які були нанизані монети (для заможніших пань) чи хрестики (мали назву «хрестові згарди»). Згарди — металеве оберегове намисто, що складається з двох-трьох ниток нанизаних на червону або металеву основу хрестиків. Ззаду на шиї згарди з’єднуються двома дисками — чепрагамі, які за розміром більше самих хрестів на намисті. На чепрагах намальована солярна символіка: колесо з вісьма, шістьма або чотирма спицями (останній варіант і є, власне, хрест), розетта або концентричні круги.

(намисто із згардами)

Крім цього, існували такі різновиди металевого намиста, як салба – нагрудник з тканини, розшитий монетами, на зразок турецьких, татарських та молдовських прикрас. Їх носили на Буковині. 

(салба)

Дукач (личман) – прикраса, що мала вигляд монети з бантом. Спочатку використовували австрійські дукати, проте згодом почали брати російські рублі, але стара назва так і залишилася. Таке намисто носили в Центральній та Східній Україні.    Дукач займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас: кріпився посередині на найбільшому ряду «намиста». Зазвичай на лицьовій стороні найстаріших дукачей був «патрет» того, хто наймав козака на службу, а на оборотній стороні — сцена битви, на честь якої людина нагороджувалася. Дуже популярними в народі були також дукачи з біблейським сюжетом.

(намисто з дукачем)

Шелест — металеве намисто з невеликих круглих дзвіночків, які виготовляли і носили на Гуцульщині. Найбільш архаїчне зі всіх слов’янських прикрас.

(шелест)

Кожна дівчина мріяла про «писані пацьорки». Саме так називалось скляне намисто, яке було надзвичайно дорогим, адже розписані вручну намистини привозили із далекої Венеції. Муранське скло і донині не втратило своєї слави та цінності, а майстри надійно зберігають таємницю його виготовлення. Так само дорого коштувало і намисто із перлів, адже мушлі теж привозили із заморських країв. Скляні та перляні прикраси були привілеєю лише найзаможніших панянок. Для  виготовлення пацьорок використовували смальту — непрозорий сплав скла різних кольорів: темно-синього, блакитного, бірюзового, білого, зеленого, коричневого, чорного і червоного. Круглі намистини інкрустувалися золотом і розписувалися кольоровими фарбами.

(писані пацьорки)

Ось така цікава історія намиста – невід’ємного елементу українського одягу. 
Використано матеріали http://vsviti.com.ua/ukraine
фото з інтернету